Ніколи не запізно порозумнішати
Умови визнання права власності нотариусом
30.04.2012
Разом із цим, проголошена в державі стратегія на приведення національного законодавства до Європейських стандартів, а це означає у тому числі, і реформування судочинства в Україні і, в першу чергу зменшення завантаженості судів за рахунок вирішення питань у порядку безспірної юрисдикції [1].
Історія розвитку права власності достатньо різнопланова. Одночасно з появою людини виникає його інстинктивне бажання отримати матеріальні блага. Зокрема, як зазначав І.О. Покровський психіці примітивної людини притаманно почуття того, що річ ним добута або зроблена (наприклад, впольована здобич) належить саме йому. Разом із цим, сучасному розумінню права власності слід завдячувати знов-таки, римському праву. Саме римським правом закладено положення переходу права власності з рук у руки ( Hand muss Hand wahren) вимогою передачі речі (tradition). Однак, така передача лише тоді мала підстави для переходу права власності, якщо вона передавалась істинним її власником. В противному випадку істинний власник за допомогою позову про власність мав право відібрати свою річ (vindication). Логіка римського права була цілком зрозумілою, а саме, якщо той хто передав річ не мав права власності, то і той хто річ отримав також не може право власності мати [2,192]. З часом, розповсюджений у загальноцивільному праві принцип Hand muss Hand wahren потерпає докорінних змін. Господарюючим у римському праві було начало абсолютної без формальності будь-яких угод із нерухомим майном зокрема, перехід права власності на землю відбувався шляхом простої, позбавленої буд-якої формальності передачі її, а встановлення сервітуту або закладу – шляхом простого договору між сторонами, нікому іншому невідомому та не видному.
Відсутність формалізму в таких домовленостях викликала різкий супротив із сторони поземельного кредиту, який набирав оборотів розвитку, що і стало підставою для нових форм іммобіліарного обігу у вигляді інституту поземельної книги. Задля гарантування поземельного кредиту і потреб кредиторів наприкінці XVIII ст.. у Європі виникає інститут іпотечних книг : усіляке закладне право на нерухомість має юридичну силу для третіх осіб лише за умови, якщо воно записане в особливі книги, ведення яких належить офіційним установам і які є відкритими для всіх інших зацікавлених осіб. Виправдування такої системи призводить до перетворення іпотечних книг на книги поземельні вже в XIX. Головною задачею поземельних книг вважається можливість надання в будь-який момент достовірного відображення юридичного становища усілякої нерухомості. Задля досягнення цієї мети встановлюється правило згідно з яким всі акти, що матимуть речове правове значення (передача права власності, застава, встановлення сервітуту тощо) підлягає запису в поземельній книзі і, лише з цього моменту він набуває юридичної сили для всіх третіх осіб. Відтак забезпечуватиметься з цього часу так званий "принцип публічності" для всіх без винятку речово правових актів на нерухомість (або інакше - принцип внесення). Крім того, принцип публічності доповнюється принципом достовірності, що означає впевненість для третіх осіб у повній юридичній силі такого запису, навіть і тоді, якщо такий запис не відповідає дійсності, тобто запис вважається істинним доки не буде доведене інше і запис не буде зміненим [3,197]. Зважаючи на те, що запис у поземельній книзі є визнаним фактом щодо прав власності є підстави стверджувати про те, що він має особливу доказову силу. У зв'язку з цим, слід говорити ще про один принцип – принцип доказовості.
Російське право, в свою чергу також розвивалося у зазначеному напрямку, а саме обіг нерухомості здійснюється за посередництвом кріпосного порядку, що був вдосконалений нотаріальним положенням 1866 року. Фкти на нерухомість (купча кріпость, закладна кріпость і т.п.) мали бути вчинені молодшим нотаріусом а потім подані на затвердження старшому нотаріусу. Ним же заносилися ці акти до реєстрів[4,201].
Зазначені принципи визнання та захисту прав власності збереглися і до сьогоденні.
Зокрема, стаття 1319 Цивільного Кодексу Франції стверджує, що нотаріальний акт повністю посвідчує закладені в ньому домовленості". Безумовна довіра до нотаріального акту визнається перш за все відносно самого факту його існування, а відтак не може піддаватися сумніву з боку третіх осіб і , по – друге до викладених у ньому домовленостей. Якщо нотаріальний акт зовні відповідає всім формальностям його викладення, особа, яка на нього посилається не зобов'язана доводити його справжність. Така презумпція достовірності нотаріального акту може бути заперечена лише внаслідок доведення факту підробки нотаріального акту (його змісту). Зважаючи зокрема на те, що нотаріус користується при виконанні делегованих йому повноважень довірою держави, складені та посвідчені ним документу мають володіти особливою доказовою силою. При цьому, доказову силу мають не лише оформлений нотаріусом в цілому, документ, а і, окремі викладені в ньому констатації. Наприклад, проведення в присутності нотаріуса розрахунків за договором, та про відсутність у сторін у зв'язку з цим, взаємних претензій.
Зазначене є особливо актуальним у в'язку набранням оборотів процесами, пов'язаними з визнанням, захистом та реалізацією прав власності в нашому суспільстві.
Сучасна цивільно-правова наука розглядає право власності у суб’єктивному та об’єктивному значенні.
Право власності в об’єктивному розумінні – це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють належність матеріальних благ конкретним суб’єктам, у тому числі визначають підстави та умови виникнення і припинення у них такого права щодо цих благ. У суб’єктивному значенні право власності – це передбачене і гарантоване законом право конкретного суб’єкта – власника здійснювати володіння, користування, розпорядження та інші можливі правомочності щодо належного йому майна за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Умови виникнення та визнання права власності, способи набуття і припинення права власності, засоби захисту прав власника та порядок оформлення визначаються правовими нормами однієї або кількох галузей права.
Відповідно до статті 328 ЦКУ право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Факти, що утворюють правовідносини в суспільстві в цивільній науці поділяються на первісні та похідні. Внаслідок первинних фактів право власності на річ виникає вперше або незалежно від попередніх власників. Прикладом такого способу набуття права власності є створення нової речі, переробка речі, володіння плодами та доходами та інше. Виникнення ж права власності у суб’єкта внаслідок волевиявлення попереднього власника визнаються такими, що виникли за похідними фактами[6, 12-13,16].
Волевиявленням попереднього власника в таких випадках є його діями, спрямованими на зміну або припинення своїх цивільних прав та обов’язків по відношенню до належної йому речі. В свою чергу, для досягнення бажаного результату попередній власник має досягти певних домовленостей із майбутнім набувачем. Принциповим, при цьому є те, що юридичні наслідки договору матимуть місце лише у зв'язку з бажанням їх ініціаторів. Відтак, однією з умов для похідного способу набуття прав власності є укладення договору. Не зважаючи на відсутність явної домовленості набуття права власності в разі спадкування також слід відносити до похідних способів утворення правовідносин. Перш за все тому, що внаслідок спадкування відбувається перехід права власності від спадкодавця до спадкоємця, при чому у випадку як що б спадкодавець був проти такого спадкування, зазначене мало би вираз у складеному ним, заповіті, а з боку спадкоємця ми би отримали відмову від спадкування. Зазначене стосується і придбання майна з прилюдних торгів(аукціонів). Тобто, присутнім є похідний факт набуття права власності.
Визнання майнових прав суб'єктів цивільних правовідносин, їх зміну або припинення закон пов'язує з певними правочинами, що породжують правові наслідки, тобто юридичними фактами. Виходячи з того, що будь-яка дія є проявом волі[7,106], правочином слід вважати лише дії, що за формою зовнішнього виразу є волевиявленням спрямованим на досягнення бажаних для особи, юридичних наслідків.
Визнавати право означає погоджуватися з його існуванням, а в окремих випадках і сприяти його реалізації.
Традиційно характеризуючи поняття "визнання права" ми відзначаємо дві основні форми: де – юре (лат. de iure, de jure "юридично", " за правом, (відповідно) праву", тобто сприйняття фактів, що вже мають офіційне закріплення та де – факто (лат. de facto "на справді", "фактично"), сприйняття життєвих фактів чи обставин, що не мають свого офіційного закріплення але існують в силу їх мовчазного погодження.
Історичний досвід доводить, що питання державного регулювання відносин власності щодо нерухомого майна, залишаються принциповими. Незважаючи на визнання права приватної власності, держава залишає за собою право встановлення певних правил та обмежень такого цивільного обігу. Зокрема це стосується de iure визнання прав власності на нерухомість.
Так, право власності та інші речові права на нерухомість, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
У зв’язку з прийняттям 11.02.2010 р. N 1878-VI, нової редакції Закон України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" у ЦК України зокрема, статей 182, 191, 334, 654 т.ін. Ідея зазначених змін полягає в установленні нового режиму переходу права власності. Якщо попередня редакція статті 334 ЦК України передбачала перехід права власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним, а якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації, тобто державної реєстрації такого договору. При цьому, стаття 210 ЦК України і досі передбачає вимогу щодо обов’язковості проведення державної реєстрації правочинів у випадках, встановлених законом, відтак такий правочин є вчиненим саме з моменту його державної реєстрації.
Сьогодні, зазначені правила виглядають наступним чином. Частина четверта статті 334 викладена в такій редакції:
"4. Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону".
Водночас, статтею 182 цього ж кодексу окреслені принципи здійснення державної реєстрації прав на нерухомість, а саме державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом. Відмова у державній реєстрації права на нерухомість, ухилення від реєстрації, відмова від надання інформації про реєстрацію можуть бути оскаржені до суду. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.
Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість визначений саме Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень". Зокрема, стаття 15 цього закону встановлює наступний порядок проведення державної реєстрації:
1) прийняття і перевірка документів, що подаються для державної реєстрації прав та їх обтяжень, реєстрація заяви;
2) встановлення факту відсутності підстав для відмови в державній реєстрації прав та їх обтяжень, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та/або їх обтяжень;
3) прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відмову в ній або зупинення державної реєстрації;
4) внесення записів до Державного реєстру прав;
5) видача свідоцтва про право власності на нерухоме майно у випадках, встановлених статтею 18 цього Закону;
6) надання витягів з Державного реєстру прав про зареєстровані права та/або їх обтяження.
При цьому, державна реєстрація прав проводиться на підставі:
1) договорів, укладених у порядку, встановленому законом;
2) свідоцтв про право власності на нерухоме майно, виданих відповідно до вимог цього Закону;
3) свідоцтв про право власності, виданих органами приватизації наймачам житлових приміщень у державному та комунальному житловому фонді;
4) державних актів на право власності або постійного користування на земельну ділянку у випадках, встановлених законом;
5) рішень судів, що набрали законної сили;
6) інших документів, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, поданих органу державної реєстрації прав разом із заявою.
Державний реєстратор відповідно до закріплених статтею 9 цього закону прав:
1) встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно, зокрема:
відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення (у випадках, встановлених законом);
відповідність повноважень особи, яка подає документи на державну реєстрацію, та сторін (сторони) правочину, згідно з яким відбувається державна реєстрація виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно або обтяження таких прав;
відповідність відомостей про нерухоме майно, наявних у Державному реєстрі прав та поданих документах;
відповідність даних про наявність (або відсутність) інформації та/або відповідних документів, що свідчать про накладення (зняття) заборони (арешту) або інших обтяжень, що перешкоджають державній реєстрації прав, у тому числі відсутність встановлених законом заборон на відчуження нерухомого майна;
наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або договір (угода) пов'язує можливість проведення державної реєстрації виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно або обтяження таких прав.
Відтак, можна говорити про те, що державний реєстратор користується правом «вето» відносно заявлених прав, виключно за формальними ознаками поданого для реєстрації, документу.
Але, повертаючись до поняття правочин – дія особи спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. В свою чергу, договором – є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами.
Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила.
В свою чергу, дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.
Як вже зазначалось нами, перехід права власності в цивільних правовідносинах передбачає або добровільне волевиявлення власника щодо відчуження майна та набувача щодо придбання майна у власність, або у випадках передбачених законом чи договором реалізацію майна з прилюдних торгів(аукціонів)
Ми погоджуємось з тим, що повноваження державного реєстратора мають обмежуватися суто формальним процесом реєстрації заявлених прав. Тобто, зважаючи на зокрема, презумпцію правомірності правочину, а саме правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним[8], у державного реєстратора відсутні правові підстави відмовити в проведенні державної реєстрації правочину, що вже відбувся, якщо звичайно, при заявлені прав для проведення державної реєстрації не будуть встановлені порушення закону щодо дотримання форми вчинення такого правочину.
Зрозуміло, що державний реєстратор не є тією особою, яка виступає радником сторін при вчиненні ними правочину щодо нерухомого майна, він також позбавлений повноважень втручатися у зміст певних домовленостей суб’єктів цивільних правовідносин. Крім того, він не має жодних можливостей перевірити загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину зокрема, це стосується, змісту правочину, встановити обсяг цивільної дієздатності осіб, на момент вчинення ними правочину, волевиявлення учасника правочину знов таки на момент учинення правочину, встановити дійсну спрямованість на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним взагалі не можливо. Не зважаючи на бажання держави здійснювати «тотальний» контроль за цивільним обігом, ми не можемо забувати про засади ще римського права – невтручання держави в цивільні правовідносини.
Разом із цим, в Україні як і в у більшості країн Євросоюзу, існує інститут нотаріату. Саме нотаріус, як публічна особа та кваліфікований фахівець в області приватного права[9, 33-35] уповноважений державою на посвідчення прав та фактів, що мають юридичне значення зокрема, прав власності.
Наприклад, особа придбає квартиру з прилюдних торгів(аукціону), хто має визнати за ним право власності на цю квартиру?
Аналіз чинного законодавства дає нам можливість дійти наступних висновків[10].
Реалізація майна здійснюється організатором аукціону (публічних торгів), а майна державних підприємств та відкритих акціонерних товариств, створених у процесі корпоратизації, всі акції яких перебувають у державній власності, - відповідним органом приватизації (далі - організатор аукціону (публічних торгів). Після отримання виконавчих документів зокрема, виконавчого напису нотаріуса, організатор аукціону здійснює підготовку до збирання необхідних матеріалів з реалізації майна, визначає початкову вартість реалізації, готує і публікує інформацію про майно, що підлягає реалізації. Переможець аукціону в десятиденний термін після повного внесення коштів на обумовлені у протоколі рахунки подає організатору аукціону документи про внесення коштів.
У цей же термін організатор аукціону складає акт про проведений аукціон і подає його на затвердження суду, який прийняв рішення про звернення стягнення на заставлене майно, або нотаріусу, що вчинив виконавчий напис.
В акті зазначається:
ким, коли і де проводився аукціон;
перелік і коротка характеристика реалізованого майна;
початкова й остаточна ціна реалізації майна;
прізвище, ім'я та по батькові (назва юридичної особи), адреса покупця;
сума, внесена переможцем аукціону за придбане майно.
На підставі акта про проведений аукціон нотаріус видає переможцю аукціону свідоцтво про придбання майна на аукціоні.
Тобто, саме нотаріус визнає право власності на квартиру за набувачем посвідчуючи його відповідним свідоцтвом про придбання майна на з прилюдних торгів (аукціонів). І лише після визнання права нотаріусом та його посвідчення відповідним свідоцтвом, переможець торгів звертається до державного реєстратора за проведенням державної реєстрації.
Отже, нами визначено існування нотаріального визнання права власності як нотаріальної форми здійснення особою цивільних прав.
Використані джерела:
1. І нтернет ресурс: http://www.ligazakon.ua/premium/Указ Президента від 10.05.2006, № 361/2006 "Про Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів")
2. Покровський И.А. Основные проблемы гражданского права // 5-е изд., стереот.М.: Статут, 2009. – 351 с.,С.192.
3. Покровський И.А. Основные проблемы гражданского права // 5-е изд., стереот.М.: Статут, 2009. – 351 с.,С.197.
4. Покровський И.А. Основные проблемы гражданского права // 5-е изд., стереот.М.: Статут, 2009. – 351 с.,С.200.
5. Право власності в Україні: Навч. посіб./О.В.Дзера, Н.В. Кузнєцова, О.А. Підопригора та інш.;За заг.ред.О.В.Дзери, Н.В.Кузнєцової. – К., Юрінком Інтер, 2000. – 816с. , С. 201
6. Право власності в Україні: Навч. посіб./О.В.Дзера, Н.В. Кузнєцова, О.А. Підопригора та інш.;За заг.ред.О.В.Дзери, Н.В.Кузнєцової. – К., Юрінком Інтер, 2000. – 816с. , С. 12,13,16.
7. Мейер Д.И. Русское гражданское право//10-е изд.пг.,1915.С.106
8. Інтернет ресурс: http://www.ligazakon.ua/premium/ Цивільний кодекс України, станом на 20.07.2011р.;
9. Василина Н.В. Правовідносини в нотаріальному процесі//Матеріали II Всеукраїнської науково-практичної конференції молодих вчених та стутендів (29-30 квітня 2010 року, м.Ужгород) – С.33-35;
10. І нтернет ресурс: http://www.ligazakon.ua/premium/ Постанова КМ від 22.12.1997, № 1448 "Про затвердження Положення про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна" Закон України «Про заставу», Закон України «Про іпотеку» Закон України «Про нотаріат» станом на 20.07.2011р.
Умови визнання права власності нотариусом
Питанням визнання права власності присвячені роботи Покровського І.О., , Дзери І.О., Усович Л.В., Люшні А.В., Мейера Д.И., Тужилової-Орданської Е.М. та ін. , але майже всі вони розглядають можливість визнання права власності лише як спосіб судового захисту цивільних прав особи. На сьогодні, нажаль, відсутні наукові доробки щодо визнання права власності нотаріусом.Разом із цим, проголошена в державі стратегія на приведення національного законодавства до Європейських стандартів, а це означає у тому числі, і реформування судочинства в Україні і, в першу чергу зменшення завантаженості судів за рахунок вирішення питань у порядку безспірної юрисдикції [1].
Історія розвитку права власності достатньо різнопланова. Одночасно з появою людини виникає його інстинктивне бажання отримати матеріальні блага. Зокрема, як зазначав І.О. Покровський психіці примітивної людини притаманно почуття того, що річ ним добута або зроблена (наприклад, впольована здобич) належить саме йому. Разом із цим, сучасному розумінню права власності слід завдячувати знов-таки, римському праву. Саме римським правом закладено положення переходу права власності з рук у руки ( Hand muss Hand wahren) вимогою передачі речі (tradition). Однак, така передача лише тоді мала підстави для переходу права власності, якщо вона передавалась істинним її власником. В противному випадку істинний власник за допомогою позову про власність мав право відібрати свою річ (vindication). Логіка римського права була цілком зрозумілою, а саме, якщо той хто передав річ не мав права власності, то і той хто річ отримав також не може право власності мати [2,192]. З часом, розповсюджений у загальноцивільному праві принцип Hand muss Hand wahren потерпає докорінних змін. Господарюючим у римському праві було начало абсолютної без формальності будь-яких угод із нерухомим майном зокрема, перехід права власності на землю відбувався шляхом простої, позбавленої буд-якої формальності передачі її, а встановлення сервітуту або закладу – шляхом простого договору між сторонами, нікому іншому невідомому та не видному.
Відсутність формалізму в таких домовленостях викликала різкий супротив із сторони поземельного кредиту, який набирав оборотів розвитку, що і стало підставою для нових форм іммобіліарного обігу у вигляді інституту поземельної книги. Задля гарантування поземельного кредиту і потреб кредиторів наприкінці XVIII ст.. у Європі виникає інститут іпотечних книг : усіляке закладне право на нерухомість має юридичну силу для третіх осіб лише за умови, якщо воно записане в особливі книги, ведення яких належить офіційним установам і які є відкритими для всіх інших зацікавлених осіб. Виправдування такої системи призводить до перетворення іпотечних книг на книги поземельні вже в XIX. Головною задачею поземельних книг вважається можливість надання в будь-який момент достовірного відображення юридичного становища усілякої нерухомості. Задля досягнення цієї мети встановлюється правило згідно з яким всі акти, що матимуть речове правове значення (передача права власності, застава, встановлення сервітуту тощо) підлягає запису в поземельній книзі і, лише з цього моменту він набуває юридичної сили для всіх третіх осіб. Відтак забезпечуватиметься з цього часу так званий "принцип публічності" для всіх без винятку речово правових актів на нерухомість (або інакше - принцип внесення). Крім того, принцип публічності доповнюється принципом достовірності, що означає впевненість для третіх осіб у повній юридичній силі такого запису, навіть і тоді, якщо такий запис не відповідає дійсності, тобто запис вважається істинним доки не буде доведене інше і запис не буде зміненим [3,197]. Зважаючи на те, що запис у поземельній книзі є визнаним фактом щодо прав власності є підстави стверджувати про те, що він має особливу доказову силу. У зв'язку з цим, слід говорити ще про один принцип – принцип доказовості.
Російське право, в свою чергу також розвивалося у зазначеному напрямку, а саме обіг нерухомості здійснюється за посередництвом кріпосного порядку, що був вдосконалений нотаріальним положенням 1866 року. Фкти на нерухомість (купча кріпость, закладна кріпость і т.п.) мали бути вчинені молодшим нотаріусом а потім подані на затвердження старшому нотаріусу. Ним же заносилися ці акти до реєстрів[4,201].
Зазначені принципи визнання та захисту прав власності збереглися і до сьогоденні.
Зокрема, стаття 1319 Цивільного Кодексу Франції стверджує, що нотаріальний акт повністю посвідчує закладені в ньому домовленості". Безумовна довіра до нотаріального акту визнається перш за все відносно самого факту його існування, а відтак не може піддаватися сумніву з боку третіх осіб і , по – друге до викладених у ньому домовленостей. Якщо нотаріальний акт зовні відповідає всім формальностям його викладення, особа, яка на нього посилається не зобов'язана доводити його справжність. Така презумпція достовірності нотаріального акту може бути заперечена лише внаслідок доведення факту підробки нотаріального акту (його змісту). Зважаючи зокрема на те, що нотаріус користується при виконанні делегованих йому повноважень довірою держави, складені та посвідчені ним документу мають володіти особливою доказовою силою. При цьому, доказову силу мають не лише оформлений нотаріусом в цілому, документ, а і, окремі викладені в ньому констатації. Наприклад, проведення в присутності нотаріуса розрахунків за договором, та про відсутність у сторін у зв'язку з цим, взаємних претензій.
Зазначене є особливо актуальним у в'язку набранням оборотів процесами, пов'язаними з визнанням, захистом та реалізацією прав власності в нашому суспільстві.
Сучасна цивільно-правова наука розглядає право власності у суб’єктивному та об’єктивному значенні.
Право власності в об’єктивному розумінні – це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють належність матеріальних благ конкретним суб’єктам, у тому числі визначають підстави та умови виникнення і припинення у них такого права щодо цих благ. У суб’єктивному значенні право власності – це передбачене і гарантоване законом право конкретного суб’єкта – власника здійснювати володіння, користування, розпорядження та інші можливі правомочності щодо належного йому майна за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Умови виникнення та визнання права власності, способи набуття і припинення права власності, засоби захисту прав власника та порядок оформлення визначаються правовими нормами однієї або кількох галузей права.
Відповідно до статті 328 ЦКУ право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Факти, що утворюють правовідносини в суспільстві в цивільній науці поділяються на первісні та похідні. Внаслідок первинних фактів право власності на річ виникає вперше або незалежно від попередніх власників. Прикладом такого способу набуття права власності є створення нової речі, переробка речі, володіння плодами та доходами та інше. Виникнення ж права власності у суб’єкта внаслідок волевиявлення попереднього власника визнаються такими, що виникли за похідними фактами[6, 12-13,16].
Волевиявленням попереднього власника в таких випадках є його діями, спрямованими на зміну або припинення своїх цивільних прав та обов’язків по відношенню до належної йому речі. В свою чергу, для досягнення бажаного результату попередній власник має досягти певних домовленостей із майбутнім набувачем. Принциповим, при цьому є те, що юридичні наслідки договору матимуть місце лише у зв'язку з бажанням їх ініціаторів. Відтак, однією з умов для похідного способу набуття прав власності є укладення договору. Не зважаючи на відсутність явної домовленості набуття права власності в разі спадкування також слід відносити до похідних способів утворення правовідносин. Перш за все тому, що внаслідок спадкування відбувається перехід права власності від спадкодавця до спадкоємця, при чому у випадку як що б спадкодавець був проти такого спадкування, зазначене мало би вираз у складеному ним, заповіті, а з боку спадкоємця ми би отримали відмову від спадкування. Зазначене стосується і придбання майна з прилюдних торгів(аукціонів). Тобто, присутнім є похідний факт набуття права власності.
Визнання майнових прав суб'єктів цивільних правовідносин, їх зміну або припинення закон пов'язує з певними правочинами, що породжують правові наслідки, тобто юридичними фактами. Виходячи з того, що будь-яка дія є проявом волі[7,106], правочином слід вважати лише дії, що за формою зовнішнього виразу є волевиявленням спрямованим на досягнення бажаних для особи, юридичних наслідків.
Визнавати право означає погоджуватися з його існуванням, а в окремих випадках і сприяти його реалізації.
Традиційно характеризуючи поняття "визнання права" ми відзначаємо дві основні форми: де – юре (лат. de iure, de jure "юридично", " за правом, (відповідно) праву", тобто сприйняття фактів, що вже мають офіційне закріплення та де – факто (лат. de facto "на справді", "фактично"), сприйняття життєвих фактів чи обставин, що не мають свого офіційного закріплення але існують в силу їх мовчазного погодження.
Історичний досвід доводить, що питання державного регулювання відносин власності щодо нерухомого майна, залишаються принциповими. Незважаючи на визнання права приватної власності, держава залишає за собою право встановлення певних правил та обмежень такого цивільного обігу. Зокрема це стосується de iure визнання прав власності на нерухомість.
Так, право власності та інші речові права на нерухомість, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
У зв’язку з прийняттям 11.02.2010 р. N 1878-VI, нової редакції Закон України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" у ЦК України зокрема, статей 182, 191, 334, 654 т.ін. Ідея зазначених змін полягає в установленні нового режиму переходу права власності. Якщо попередня редакція статті 334 ЦК України передбачала перехід права власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним, а якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації, тобто державної реєстрації такого договору. При цьому, стаття 210 ЦК України і досі передбачає вимогу щодо обов’язковості проведення державної реєстрації правочинів у випадках, встановлених законом, відтак такий правочин є вчиненим саме з моменту його державної реєстрації.
Сьогодні, зазначені правила виглядають наступним чином. Частина четверта статті 334 викладена в такій редакції:
"4. Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону".
Водночас, статтею 182 цього ж кодексу окреслені принципи здійснення державної реєстрації прав на нерухомість, а саме державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом. Відмова у державній реєстрації права на нерухомість, ухилення від реєстрації, відмова від надання інформації про реєстрацію можуть бути оскаржені до суду. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.
Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість визначений саме Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень". Зокрема, стаття 15 цього закону встановлює наступний порядок проведення державної реєстрації:
1) прийняття і перевірка документів, що подаються для державної реєстрації прав та їх обтяжень, реєстрація заяви;
2) встановлення факту відсутності підстав для відмови в державній реєстрації прав та їх обтяжень, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та/або їх обтяжень;
3) прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відмову в ній або зупинення державної реєстрації;
4) внесення записів до Державного реєстру прав;
5) видача свідоцтва про право власності на нерухоме майно у випадках, встановлених статтею 18 цього Закону;
6) надання витягів з Державного реєстру прав про зареєстровані права та/або їх обтяження.
При цьому, державна реєстрація прав проводиться на підставі:
1) договорів, укладених у порядку, встановленому законом;
2) свідоцтв про право власності на нерухоме майно, виданих відповідно до вимог цього Закону;
3) свідоцтв про право власності, виданих органами приватизації наймачам житлових приміщень у державному та комунальному житловому фонді;
4) державних актів на право власності або постійного користування на земельну ділянку у випадках, встановлених законом;
5) рішень судів, що набрали законної сили;
6) інших документів, що підтверджують виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно, поданих органу державної реєстрації прав разом із заявою.
Державний реєстратор відповідно до закріплених статтею 9 цього закону прав:
1) встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно, зокрема:
відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення (у випадках, встановлених законом);
відповідність повноважень особи, яка подає документи на державну реєстрацію, та сторін (сторони) правочину, згідно з яким відбувається державна реєстрація виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно або обтяження таких прав;
відповідність відомостей про нерухоме майно, наявних у Державному реєстрі прав та поданих документах;
відповідність даних про наявність (або відсутність) інформації та/або відповідних документів, що свідчать про накладення (зняття) заборони (арешту) або інших обтяжень, що перешкоджають державній реєстрації прав, у тому числі відсутність встановлених законом заборон на відчуження нерухомого майна;
наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або договір (угода) пов'язує можливість проведення державної реєстрації виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно або обтяження таких прав.
Відтак, можна говорити про те, що державний реєстратор користується правом «вето» відносно заявлених прав, виключно за формальними ознаками поданого для реєстрації, документу.
Але, повертаючись до поняття правочин – дія особи спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. В свою чергу, договором – є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами.
Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила.
В свою чергу, дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.
Як вже зазначалось нами, перехід права власності в цивільних правовідносинах передбачає або добровільне волевиявлення власника щодо відчуження майна та набувача щодо придбання майна у власність, або у випадках передбачених законом чи договором реалізацію майна з прилюдних торгів(аукціонів)
Ми погоджуємось з тим, що повноваження державного реєстратора мають обмежуватися суто формальним процесом реєстрації заявлених прав. Тобто, зважаючи на зокрема, презумпцію правомірності правочину, а саме правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним[8], у державного реєстратора відсутні правові підстави відмовити в проведенні державної реєстрації правочину, що вже відбувся, якщо звичайно, при заявлені прав для проведення державної реєстрації не будуть встановлені порушення закону щодо дотримання форми вчинення такого правочину.
Зрозуміло, що державний реєстратор не є тією особою, яка виступає радником сторін при вчиненні ними правочину щодо нерухомого майна, він також позбавлений повноважень втручатися у зміст певних домовленостей суб’єктів цивільних правовідносин. Крім того, він не має жодних можливостей перевірити загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину зокрема, це стосується, змісту правочину, встановити обсяг цивільної дієздатності осіб, на момент вчинення ними правочину, волевиявлення учасника правочину знов таки на момент учинення правочину, встановити дійсну спрямованість на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним взагалі не можливо. Не зважаючи на бажання держави здійснювати «тотальний» контроль за цивільним обігом, ми не можемо забувати про засади ще римського права – невтручання держави в цивільні правовідносини.
Разом із цим, в Україні як і в у більшості країн Євросоюзу, існує інститут нотаріату. Саме нотаріус, як публічна особа та кваліфікований фахівець в області приватного права[9, 33-35] уповноважений державою на посвідчення прав та фактів, що мають юридичне значення зокрема, прав власності.
Наприклад, особа придбає квартиру з прилюдних торгів(аукціону), хто має визнати за ним право власності на цю квартиру?
Аналіз чинного законодавства дає нам можливість дійти наступних висновків[10].
Реалізація майна здійснюється організатором аукціону (публічних торгів), а майна державних підприємств та відкритих акціонерних товариств, створених у процесі корпоратизації, всі акції яких перебувають у державній власності, - відповідним органом приватизації (далі - організатор аукціону (публічних торгів). Після отримання виконавчих документів зокрема, виконавчого напису нотаріуса, організатор аукціону здійснює підготовку до збирання необхідних матеріалів з реалізації майна, визначає початкову вартість реалізації, готує і публікує інформацію про майно, що підлягає реалізації. Переможець аукціону в десятиденний термін після повного внесення коштів на обумовлені у протоколі рахунки подає організатору аукціону документи про внесення коштів.
У цей же термін організатор аукціону складає акт про проведений аукціон і подає його на затвердження суду, який прийняв рішення про звернення стягнення на заставлене майно, або нотаріусу, що вчинив виконавчий напис.
В акті зазначається:
ким, коли і де проводився аукціон;
перелік і коротка характеристика реалізованого майна;
початкова й остаточна ціна реалізації майна;
прізвище, ім'я та по батькові (назва юридичної особи), адреса покупця;
сума, внесена переможцем аукціону за придбане майно.
На підставі акта про проведений аукціон нотаріус видає переможцю аукціону свідоцтво про придбання майна на аукціоні.
Тобто, саме нотаріус визнає право власності на квартиру за набувачем посвідчуючи його відповідним свідоцтвом про придбання майна на з прилюдних торгів (аукціонів). І лише після визнання права нотаріусом та його посвідчення відповідним свідоцтвом, переможець торгів звертається до державного реєстратора за проведенням державної реєстрації.
Отже, нами визначено існування нотаріального визнання права власності як нотаріальної форми здійснення особою цивільних прав.
Використані джерела:
1. І нтернет ресурс: http://www.ligazakon.ua/premium/Указ Президента від 10.05.2006, № 361/2006 "Про Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів")
2. Покровський И.А. Основные проблемы гражданского права // 5-е изд., стереот.М.: Статут, 2009. – 351 с.,С.192.
3. Покровський И.А. Основные проблемы гражданского права // 5-е изд., стереот.М.: Статут, 2009. – 351 с.,С.197.
4. Покровський И.А. Основные проблемы гражданского права // 5-е изд., стереот.М.: Статут, 2009. – 351 с.,С.200.
5. Право власності в Україні: Навч. посіб./О.В.Дзера, Н.В. Кузнєцова, О.А. Підопригора та інш.;За заг.ред.О.В.Дзери, Н.В.Кузнєцової. – К., Юрінком Інтер, 2000. – 816с. , С. 201
6. Право власності в Україні: Навч. посіб./О.В.Дзера, Н.В. Кузнєцова, О.А. Підопригора та інш.;За заг.ред.О.В.Дзери, Н.В.Кузнєцової. – К., Юрінком Інтер, 2000. – 816с. , С. 12,13,16.
7. Мейер Д.И. Русское гражданское право//10-е изд.пг.,1915.С.106
8. Інтернет ресурс: http://www.ligazakon.ua/premium/ Цивільний кодекс України, станом на 20.07.2011р.;
9. Василина Н.В. Правовідносини в нотаріальному процесі//Матеріали II Всеукраїнської науково-практичної конференції молодих вчених та стутендів (29-30 квітня 2010 року, м.Ужгород) – С.33-35;
10. І нтернет ресурс: http://www.ligazakon.ua/premium/ Постанова КМ від 22.12.1997, № 1448 "Про затвердження Положення про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна" Закон України «Про заставу», Закон України «Про іпотеку» Закон України «Про нотаріат» станом на 20.07.2011р.
